На карпатську полонину з лісу виходять двоє "турістов”:

- Сматрі, гуцул косіт траву, пайдьом, спросім дарогу.

- Тіха ти, сматрі: вон єво сумка под кустом, падкрєпімса, пака он нє відіт.

Швидко з’їли хліб, сало, випили молоко, осміліли:

- Уходім втіхаря?

- Он нє відєл, пайдьом папрікаливаємса с дурака.

- Ей, дєд, што дєлаєш?

- І вам доброго здоровя, хлопці! Поки погода треба траву косити.

- А вот єслі би тєбє жена молока нє дала, ти б касіл?

- Хлопці поки погода – тра косити, води з джерела попив би та й косив!

- А єслі хлєба нє дала би?

- Он малина, чорниці, якось би перекусив. Кажу ж : є погода – тре косити!

- А єслі сала нє дала би?

- Ото вже нє, не косив би: сонце пече так, що піт тече по плечах, аж донизу, і так в задниці пече, що не лиш косити – ходити не можеш, поки салом не помащу.

- *лять! Я тєбє гаваріл ГАВНО, а ти "гарчіца, гарчіца”!